Історія Києва

Середньовіччя

    За легендою «Повісті врем'янних літ» Київ було засновано легендарним полянським князем Києм разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Либідь. Літопис не має дати заснування міста. Археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця 5—початку 6 століття. Його центром була Замкова гора на правому березі Дніпра. У 6—7 століттях були заселені сусідні із нею підвищення. Розташовування Києва на Дніпровському шляху, в зоні етнічного порубіжжя, на межі лісу і лісостепу, сприяли висуненню міста на роль політичного центру Середнього Подніпров'я.

    На межі 8 — 9 століття Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен, а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір'ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд. Місто було одним із центрів міжнародної торгівлі з Візантією, Скандинавією, Західною Європою, мусульманським світом. З першої половині 10 століття на Подолі діяла перша християнська церква.

  За правління великого князя Володимира (980–1015) територія київського Дитинця була розширена і укріплена. В історіографії її називають «містом Володимира». Дитинець оточував вал із трьома воротами, парадними з яких були Софійські. Після хрещення Русі в 988 році Київ став центром митрополії Константинопольського патріархату. Головним міським храмом була Десятинна церква, зведена неподалік княжого палацу і ринку «Бабин торжок». Син Володимира, Ярослав (1019–1054), ще більше розширив Дитинець, збудувавши так зване «місто Ярослава». Він звів нові фортечні укріплення, довжиною понад 3,5 км, які оточували площу 80 га. Київ було перетворено на найбільше місто Русі. Новою головною брамою стали Золоті ворота, а головним храмом — Софійський собор, кафедра київських митрополитів. Ярославові нащадки Ізяслав (1054–1068, 1069–1073) і Святополк (1093–1113) розбудували так зване «місто Ізяслава-Святополка». Його центром став Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю.

    Найбільшим районом Києва був придніпровський Поділ. У 12—13 століттях він займав площу близько 200 га, що була оточена оборонним валом. У центрі Подолу розміщувався головний міський ринок — «Торговище», довкола якого стояли церква Пирогоща, Борисоглібська й Михайлівська церкви. На захід від міста пролягав Копирів кінець, де за князювання Святослава Ярославича (1073–1076) було закладено монастир святого Симеона. За містом розташовувалися монастирі — Кирилівський, Кловський, Печерський (з 1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський. Довкола міста тягнулися приміські села Предславине і Берестове, князівські й боярські двори, урочища Дорогожичі та Угорське.

     На середину 12 століття в Києві проживало близько 50 тисяч мешканців, діяло близько 400 церков, 8 базарів. Площа міста становила до 400 га.

З другої половини 12 століття роль Києва як політичного центру Русі занепала. Цьому сприяло розорення міста 1169 року, здійснене князем Андрієм Боголюбським, володарем північно-східного Володимиро-Суздальського князівства. Попри це, до середини 13 століття Київ залишався культурно-духовним центром Русі. 1240 року місто завоювали війська Монгольської імперії під командуванням Батия. Княжий град був зруйнований дощенту. Центр міського життя перемістився в район Подолу.

   1321 року після поразки у битві на річці Ірпінь Великому князю Литовському Гедиміну Станіслав утік до Рязані, а місце князя київського зайняв Міндовг Гольшанський — перший київський князь із з роду Гольшанських

   1363 року його захопив і приєднав до своєї держави Ольгерд — правитель Великого князівства Литовського. Після ліквідації литовцями Київського князівства 1470 року місто стало центром Київського воєводства у складі Литви. 1497 року великий князь литовський і руський Александр Ягеллончик надав Києву права самоуправління. Наприкінці 15 століття в місті існував Київський замок, резиденція київських воєвод, та Київська ратуша, місце засідань київського магістрату. 1596 року, на прохання київської шляхти та за рішенням Люблінської унії між Литвою і Польщею, що утворювала федеративну державу Річ Посполиту, Київ разом із воєводством перейшов до складу Польської корони.

Ранній новий час

    Протягом 14 — 18 століть Київ залишався невеликим містечком, розташованим на кордонах християнського та мусульманського світів. Місто неодноразово ставало жертвою набігів кочівників, найбільші з яких здійснено 1416 і 1482 року. Прикордонний характер міста і Київщини сприяли зародженню на їхніх теренах козацтва. З 1625 року Київ був центром козацького Київського полку, який 1649 року, в результаті Хмельниччини, увійшов до складу держави Війська Запорозького. Попри малі розміри Києва, він був найбільшим православним центром Речі Посполитої та козацької держави. У місті знаходилася резиденція православних київських митрополитів та православний Київський колегіум, який 1659 року отримав статус академії.

    Після Переяславського союзу 1654 року, укладеного між Військом Запорозьким і Московією, Київ став резиденцією московських воєвод. 1667 року, у результаті підписання Андрусівського миру, який розділив козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, місто увійшло до складу останнього. Формально Київ залишався під владою Війська Запорозького, але фактично містом керувала московська адміністрація. Через прикордонний характер Києва в ньому постійно перебувала московська залога. На початку 18 століття завершено будівництво Печерської фортеці. Київ втратив статус центру Київського полку у зв'язку з перенесенням полкової канцелярії до Козельця. 1708 року місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії. Після скасування автономії Війська Запорозького 1782 року Київ остаточно перейшов під владу росіян. Пам'ятками козацької доби в місті лишилися лише мазепинські церкви.

Новий час

     Знесення пам'ятника Столипіну під час Української маніфестації 19 березня 1917 року

За часів управління Російської імпеії в 18 — початку 20 століття Київ був великим провінційним містом. Він займав п'яте місце за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави і Одеси.

    Культурне, освітнє життя українців міста ускладнилося після Валуєвського циркуляру 1863 року, Емського указу 1876.

     На відміну від попередніх століть кияни вперше отримали можливість розвивати своє місто в мирних умовах. Російська місцева влада приділяла увагу не лише розбудові історичного Подолу й Старокиївської гори, а й розвитку інфраструктури околиць — Бесарабки, Хрещатика, Печерська тощо. Головною вулицею міста була Володимирська, а центром ділового життя — контрактові ярмарки на Контрактовій площі. За російського урядування в Києві з'явилися перший університет й оперний театр, проведено телефон і телеграф, розпочато рух Київського трамваю. Незважаючи на ліберальну соціально-економічну політику, імперський уряд проводив жорстку русифікацію місцевого польського, українського і єврейського населення.

    В добу визвольних змагань Київ був центром боротьби за українську державність. 3 березня 1917 року, після падіння царського режиму, в місті створено Українську Центральну Раду. 20 листопада 1917 року вона проголосила Українську народну республіку, а Київ — її столицею. 8 лютого 1918 року містом оволоділи більшовики, проте після укладання Берестейського миру його визволили війська Центральних держав. Протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 року Київ був столицею Української Держави, якою керував гетьман Павло Скоропадський. Після повалення гетьманту, до 14 лютого 1919 року, в Києві базувалася Директорія УНР. У лютому 1919 року Київ повторно зайняли більшовики, у серпні — війська Денікіна, а в грудні — знову більшовики. 7 травня 1920 року Київ був відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії під час радянсько-польської війни. Однак у результаті більшовицького контрнаступу остаточно повернувся до радянської влади.

Новітній час

    Помаранчева революція в Києві (2004).

За радянської влади в Києві запроваджено автобусний і тролейбусний рух, збудовано міст імені Євгенії Бош, введено в дію першу АТС, організовано центральне опалення. 1934 року місто стало столицею УРСР, яка до цього перебувала в Харкові. Починаючи з 1930-х років у Києві почалися масові репресії. Масові страти здійснювалися на території Биківні. Більшовики, що сповідували войовничий атеїзм, зруйнували більшу частину київських унікальних храмів: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, Богоявленський та Микільський воєнний собори, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Кирилівську дзвіницю, храми в стилі класицизму Миколи Доброго, Різдва, св. Ольги тощо. На місці зруйнованих пам'яток комуністи масово споруджували пам'ятники своїм ідеологам та героям. Центральною вулицею радянського Києва став Хрещатик.

  19 вересня 1941 року, під час Другої світової війни, після 78 днів оборони, Київ був захоплений німецькими військами. Місто на 2 роки стало адміністративним центром Київської генеральної, міської та сільської округ. 6 листопада 1943 року радянська влада повернула собі місто. В ході боїв Київ сильно постраждав. Відновлювальні роботи тривали до початку 1950-х років. 1948 року завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ, а 1949 року — споруджено Дарницький залізничний міст та міст ім. Є. Патона. 1950 року створену першу в СРСР ЕОМ — МЕСМ, а 1951 року розпочав передачі перший в Україні телевізійний центр. 1960 року Києві пущено до ладу першу ділянку метрополітену, зведено нові житлові масиви на лівому березі Дніпра. Відкрито Театр драми і комедії та Молодіжний театр, Музей народної архітектури та побуту УРСР, Музей історії Києва та Музею історії Великої Вітчизняної війни. Разом з тим з середини 1960-х поновилася ідеологічна диктатура, а Київ стає центром дисидентського руху. Припинення репресій та повернення політв'язнів в Україну почалося лише за часів перебудови після 1986 року.

   1991 року Київ став столицею незалежної України. Проте в місті важко впроваджувались позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва. У цей час добудовано лінію метрополітену на Лук'янівку та Харківський масив, відкрито Співоче поле.

   У новому столітті Київ неодноразово ставав центром акцій протесту. Наприкінці 2000 — початку 2001 Київ став центром політичної акції «Україна без Кучми». Вона була найбільшим силовим виступом проти влади за часів незалежності. З листопада 2004 до січня 2005 в місті відбувалися масові протести проти фальсифікації президентських виборів, які отримали назву Помаранчева революція. З листопада 2013 по лютий 2014 Київ став центром «Революції гідності», в ході якої у зіткненнях з спецпідрозділами «беркуту» в центрі міста загинули більше сотні протестувальників і кількасот отримали тяжкі поранення.